About Exhibition

In this exhibition, Odesa, Texas is not a literal place, it is a conceptual construct. Toponymically, no such place exists: there is Odesa in Ukraine and Odessa in Texas. Yet the moment we allow these two geographies to overlap, a third space begins to breathe between them: an imagined one. Strangely enough, the liminality of this space gives us a way to speak about memory, distance, loss, and belonging.

The exhibition Odesa, Texas brings together diverse artistic practices that, each in its own way, rethink place through distance (spatial or temporal, emotional or historical distance). The seven artists in this exhibition merge times and geographies, inventing spaces that speak as much to the present as to the past.

The works of Valeriia Troubina and Taisiia Cherkasova concern the instability of memory. Both artists approach it as a fluid landscape that is constantly influenced by time and emotion. In their works, locality slips beyond the boundaries of factual geography and becomes a psychological space where recollection merges with invention, and atmosphere speaks no less eloquently than the image itself. For both, dream is an important territory where memory is transformed and made visible. Yet each artist moves through this territory differently. For Troubina, dream appears as a space of delicate reconstruction, filled with lyrical ambiguity and melancholic distance. Cherkasova, by contrast, shows how memory, under the pressure of loss and anxiety, can slip into the logic of nightmares, becoming unstable, distorted, and charged with latent threat.

Yurii Pikul, in a similar way, visualizes the process of forgetting in all the anxiety of the present. In his works, absence becomes eerie because it appears as something unnatural. It is an absence stripped of logic.

Volodymyr Budnizkov incorporates distance and time into the depiction of familiar Crimean landscapes. Much like the melancholic blue veil in Troubina’s work, the ghostly lightness of his pencil transforms real landscapes into phantoms. In both practices, these places are strangely alluring yet hardly reachable, to the point of questioning whether they truly exist. In the works of Anton Varga, Serhii Torbinov, and Dima Mykytenko, specificity is pushed to the point where it begins to dissolve into abstraction. Each artist begins from something specific — a certain kind of light, a studio, or a landscape — yet shows how no place, form, or experience can ever be fully restored or reproduced. Such particulars survive only through partial appearances, unstable forms, and the condition of incompleteness. Abstraction thus appears as the consequence of staying close to the unrepresentable, rather than as a withdrawal from the real. Fragmentation becomes central to this logic. It functions not only as a formal device, but also as a way of articulating memory, loss, and the difficulty of return. Across these practices, images and memories come to us through traces, repetitions, omissions, and interruptions, as though wholeness itself were no longer available. Each artist, in a different way, works with the tension between precision and its failure, between the desire to preserve and the impossibility of doing so completely. Their works propose remembrance as a continuous negotiation with absence.

None of these works offers unambiguous answers or strives toward completion. Yet, they open up a space for the coexistence of different states: presence and absence, proximity and distance, past and present, the real and the imagined.

Про виставку

Одеса, Техас у цій виставці постає не як буквальне місце, а як концептуальний конструкт. У топонімічному сенсі такого міста не існує: є Одеса в Україні та Odessa у Техасі. Однак щойно ми дозволяємо цим двом географіям накластися одна на одну, між ними починає виникати третій, уявний простір. Саме в цьому транзитному просторі ми дивним чином віднаходимо можливість говорити про пам’ять, відстань, втрату та приналежність.

Виставка Одеса, Техас об’єднує різні художні практики, що по-своєму переосмислюють місце крізь відстань — просторову чи часову, емоційну чи історичну. Йдеться про ту відстань, яка пролягає між пережитим досвідом і його поверненням у пам’яті. Семеро художників і художниць, представлених у проєкті, поєднують різні географії та часові шари, вибудовуючи простори, що водночас належать і минулому, і теперішньому.

У роботах Валерії Трубіної та Таїсії Черкасової йдеться про нестабільність пам’яті. Обидві художниці працюють із нею як із плинним ландшафтом, що знаходиться під постійним впливом часу та емоцій. У їхніх творах місцевість вислизає з меж фактичної географії та перетворюється на психологічний простір, де спогад поєднується з вигадкою, а атмосфера промовляє не менш переконливо, ніж сам образ. Для обох важливою спільною територією є сон як спосіб, у який пам’ять трансформується й стає видимою. Кожна художниця проходить цією територією по-різному. Для Трубіної сон постає простором делікатної реконструкції, сповненим ліричної неоднозначності та меланхолійної дистанції. Черкасова ж показує, як пам’ять під тиском втрати та внутрішньої тривоги може зісковзувати в логіку нічних жахіть, стаючи нестабільною, деформованою та сповненою прихованої загрози.

Юрій Пікуль, подібним чином, візуалізує процес забування в усій тривожності сьогодення. У його роботах відсутність стає моторошною, оскільки постає як щось неприродне. Це відсутність, позбавлена логіки.

Володимир Будніков вписує відстань і час у саме зображення знайомих кримських ландшафтів. Подібно до меланхолійної синеви у роботах Трубіної, примарна легкість його олівця перетворює реальні ландшафти на фантоми. В обох практиках місця видаються дивовижно привабливими, однак малодосяжними, настільки, що мимоволі виникає питання, чи існують вони взагалі.

У роботах Антона Варги, Сергія Торбінова та Діми Микитенка специфічність доводиться до межі, де вона починає розчинятися в абстракції. Кожен із художників виходить із чогось дуже конкретного (певного типу світла, плану студії чи ландшафту), але водночас показує, що жодне місце, досвід чи ситуація не можуть бути повністю відновлені або відтворені. Вони назавжди залишаються лише частковими проявами та нестабільними формами в нашій свідомості. Відповідно, абстракція постає як спосіб залишатися вірними тому, що відтворити неможливо. Фрагментарність стає центральною для цієї логіки. Вона функціонує не лише як формальний прийом, а й як спосіб артикуляції втрати. У цих практиках образи й спогади доходять до нас через сліди, повтори, пропуски та постійні переривання, ніби цілісність сама по собі вже недоступна. Їхні роботи пропонують процес пам’ятання як безперервний акт, спрямований проти відсутності.

Жодна з цих робіт не пропонує однозначних відповідей і не прагне до завершеності. Вони радше відкривають простір для співіснування різних станів: присутності та відсутності, близькості та дистанції, минулого і теперішнього, реального та вигаданого.